Як передається із покоління в покоління серед онуфріївчан, село Онуфріївка засноване абшитованими, тими, що вислужилися у Коша, відставними запорожцями на початку XVIII століття.

   Село утворилося на місті зимівника козацького старшини Онуфрієнка, від прізвища цього козака і пішла назва населеного пункту.

   Ватажок сербських колоністів і головний начальник Нової Сербії австрійський полковник , а російський генерал-майор Іван Хорват часто об’їжджав розташування своїх рот і шанців. Він не раз милувався чудовими краєвидами біля Онуфріївки. Приваблювала його краса природи, а ще більше, добробут місцевих людей.

   Як зазначається в літописі Онуфріївської Церкви: “Хорват силою захопив Онуфріївку, підкорив собі її мешканців.” Згодом він оголосив село своєю власністю і, навіть, назву села змінив на Хорватку.

   Онуфріївці змушені були платити Хорвату натуральні і грошові податки, та крім того, відбувати різні трудові повинності. В селі розмістився сербський гарнізон, всіма справами керували колоністи. Під їх захистом Хорват почував себе цілком впевнено.

   Проте, Онуфріївці, як і мешканці сіл не погоджувались добровільно позбутись привілеїв і вільностей. Після років вільного життя не так легко було впрягати їх у ярмо кріпацтва. До того ж під боком існувала Запорізька Січ.

   Молодь, як і раніше, майже вся йшла у козаки. Старі люди, ті, що лишалися в селі, протягом цілого десятиріччя чинили впертий опір Хорвату і сербським поселенцям.

   В архівних справа Коша Запорізької були знайдені документи, які підтверджували ці висновки , з скаргами сербського колоніста прапорщика Коцара, поданої кошовому отаману Калнишевському, доповідається, що відставний запорізький старшина Лантух зайняв у скаржника табун коней, спалив скирти сіна і заподіяв йому інші збитки. Сутички запоріжців з колоністами іноді набирали ще гостріших форм.

   Особливо загострилася ця боротьба в 1768-1769 роках, в часи Коліївщини. Мешканці Онуфріївки також брали участь у цьому русі. А сербських колоністів російський уряд використовував для придушення повстання та для виловлювання його учасників. Протягом наступних років експедиції поширення. Тому існує версія, що це змусило групу Онуфріївської молоді на чолі з Василем Журбою покинути село і податися на схід. В дорозі по багатьох зимівниках приєднувалися ще гайдамаки і запорожці.

Пізніше цей загін опинився аж на нижній Волзі, де спалахнуло під керівництвом Омеляна Пугачова, селянське повстання 1773 – 1975 років відомості, ще Омелян Пугачов знаходячись на військовій службі, будучи урядником війська Донського, певний час перебував у фортеці св. Єлизавети. Український загін прийняв у цьому повстанні активну участь. Як відомо, Василь Журба. Під кличкою Васілій Злой, був полковником Пугачова і до самого кінця був найнадійнішим однодумцем.

Деякі джерела свідчать, що в 1770 році Хорват продав Онуфріївку капітану російської служби Камбурлея. Але це не зовсім достовірно, тому за свідченнями Радянської енциклопедії Історії України, 1972 року видання, “Іван Самойлович Хорват, за великі зловживання, утиски і знущання над поселенцями, за казнокрадство у 1762 році був позбавлений чина і засланий у Вологду, де в 1780 році помер”.

Але факт продажі Онуфріївки мабуть має місце.

Із послужного списку Івана Камбурлея стає відомо, що він служив в управлінні Новоросійського губернатора і близько стояв до земського комісара, який роздавав і межував чиновникам запорізької землі. Тому і не дивно, що в околицях Онуфріївки в рангову дачу йому було відмежовано аж 10 104 десятини.

Камбурлей став одним з найбільших поміщиків Новоросії, під кінець його службової кар’єри йому було присвоєно чин генерал-аншефа.

Крім Онуфріївки, Камбурлей і центральних районах мав свої маєтки з кріпаками.

На Україні ще не було офіційного кріпацтва, але володарі рангових земель вже починали поступово прибирати до рук населення своїх сіл. Камбурлей також завів оброк та інші побори у своїх володіннях – Онуфріївці, Дерївці, Садках, Плотниківці.

Але попри всього, козацький дух ще був присутній на Онуфріївщині. Та і Онуфріївка, та інші козацькі поселення ще не були виключені з системи поштових гонів та і козацька повинність ще не була скасована.

Ось як пише про це Д. Яворницький в своїй “Історії запорізьких козаків”: “Тоді уставлені були поштові гони в чотирьох пунктах, вище північно-західних околиць запорізьких вільностей, по шестеро коней зі провідником в кожному: Крюкові – на правому березі Дніпра, напроти Кременчука, слободі Онуфріївці, на річці Сухому Омельничку, теперішній Херсонській губернії, Олександрійського уїзду, у південному кінця балки Княжі Байраки, навпроти відомого в нинішній час Шарівського трактиру, Єкатеринославської губернії, Верхньодніпровського уїзду, і в поселені Жовтому в прямому напрямку до сходу від Княжних Байраків.

Однак, заведений порядок поштових конів проіснував на перший раз зовсім недовго: в той же 1768 рік татари величезною масою ввірвалися на Україну, розорали багато сіл. Зимівників, навіть міст.

Але, як тільки загроза минула, запоріжці знову незначним зміщенням відновили зруйновані гони.

Через територію нинішньої Онуфріївки проходило два поштових гони. Один з них йшов від Січі до Старого Кодака через 9 слідуючих пунктів: Пушкарів ку, Домоткань, Бороданівку, Дніпровську, Кам’янку, Ми шурин Ріг, Тройшицьку (Куцеволівка) Зимунь (Успенка) Потоцьку Кам’янку (Кам’яні Потоки) та Крюків.

Очевидно, що цей потовий гін йшов по тому самому козацькому шляху, який йшов по правому березі Дніпра і звався Крюковським.

Слідуючий поштовий гін був установлений по так званому Киикерменському шляху, яким в 1787 році поверталася Імператриця Катерина II Криму в Росію.

Існує легенда, почута від Параски Іванівни Смішко, жительки Онуфріївка, 1903 року народження, яку розповідала її бабуся. Проїжджаючи Онуфріївною, Імператриця побажала побачити, як живуть її піддані, чим вони харчуються. З цією ціллю вона, оточена свитою, зайшла в декілька бідних осель, щоб не показати правди, володар села наказав слугам до кожної бідної хати заносити смажене порося.

Так і було зроблено. “Народолюбива” Імператриця відмітила, що на столі поряд з чорним хлібом і цибулею присутнє і смажене порося. Але в одній бідній оселі маленька дівчинка (за словами Параски Іванівни, її прабабуся) вилучивши момент, коли панські слуги вийшли, а цариця з свитою була ще в хаті, відірвала і з’їла шматок м’яса. Порося далі вже не понесли, а дівчинка була покарана. Катерина II, мабуть, так нічого і не зрозуміла”.

Поштовий гін, цей шлях ішов в напрямку від Крюкова з села Хибкого у вершині річки Мокрий Омельник на Курячу Балку, права притока Інгульця, Водяну, Кривий Ріг, Інгулець, Кислянівці, “де був козак Окатий”, Інгулець, де бува Гергельський пришиб, Інгулець біля Білих Криниць, Інгулець в Городищі, і, нарешті, Олександр –Шанці.

В Онуфріївці до наших часів збереглася назва вулиці – Козачий Шлях, але відносно напрямку вона не відповідає минулому шляху, тільки пересікає Кизикерський шлях, який і був поштовим шляхом (або Козацьким чи Козачим).

Про давність і благо людність сіл можна судити також на підставі дати спорудження парафіяльної церкви, та по церковних записах, де поруч із хронікою церковного життя, занотовувалися і визначні події, які відбувалися в селі.

Так записи церковних документів Онуфріївської церкви (дата побудови)поки що не відома (датуються 1806 роком), священик Данило Річинський писав:

«Онуфриевцы, не смотря ни на то, что у них храм Божий, посещают его в малом количестве. Храм Онуфриевский внутри небольшой, вмещающий около 250 душ, часто и по праздникам бывает пуст. О нуждах храма крестьяне не заботятся, не делают никаких вкладов и жертвования в храм Божий. Свечей в храме не берут, приходят со своими. А в кружки жертвуют всегда копейки. Вопросы религиозные народ интересует очень мало, на воскресных собеседованиях мужчин почти не бывает, а только матери в числе 10-15 душ…»

Господарська діяльність Камбурлея проходила в умовах, коли навкруги ще були великі масиви незораних степів. В 1818 році з 10104 десятин Онуфріївської землі засівалося тільки 600 десятин.

Решта площі використовувалася під сінокоси і випаси. Тваринництво було основною галуззю поміщицького господарювання. На перешкоді до освоєння вікової цілини стояли низькі ціни не зернові культури, а також, примітивна техніка, яка була в той час на озброєні в селянських і поміщицьких господарствах.

Щоб орати цілину, тодішнім плугом з дерев’яною паличкою, треба було прикладати великі зусилля, впрягати в нього три, а то і чотири пари волів.

Завдяки величезним просторам неораної землі в поміщицьких господарствах застосовувалася первісна перелогова система хліборобства.

Ось, що сказано про ведення господарства в нашій місцевості: “Привілля степів і багатоводство пасовищ, сприяють широкому веденню тваринництва. Н е затрачаючи на нього великої праці і капіталів, оскільки худоба більшу частину року на підніжному кормі і майже без нагляду.

Розведення рогатої худоби досягло значних розмірів і, в основному, для використання робіт. Тому, пануючою тут була порода сіра-степова (українська), порода сильна, невибаглива. Весь рік обходиться підніжним кормом, здатна до голодування, але мало молочна. У володимирських економічних утримують худобу ужгородської породи, а у німців-колоністів і деяких міських жителів – голландську. Євреї утримували переважно кіз, малороси розводили свиней. Бджолярством займалися у північній частині губернії, і особливо в Єлизаветському та Олександрійському повітах.

Городництво розвинене переважно у колоністів і німців, болгар, молдаван, менше у великоросів, останнє населення майже не займається нічим і тому купує овочі, а частіше обходиться без них взагалі, що служить причиною спалахів цинги” .

Географічно – статистичний словник. Упор.П.Семенов.Санки-Петербург, 1885.

Після смерті І. Камбурлея, його володіння перейшли у спадок до зятя графа Толстого. З родиною Толстих і пов'язують заснування Онуфріївського парку.

У різних джерелах дата заснування парку подається по-різному. Так, В. Сидоренко в невеликому дендрологічному нарисі “Онуфріївській парк”, надрукованому в журналі “Український лісовод” № 10- 11 за 1929 рік, пише, що парк засаджувався у різні часи. Одна його частина суміжна с селом і розташована на лівому березі Сухого Омельничку, відлічує свій вік з двадцятих років XIX століття. Це старий парк. А на південь від річки розташувався так званий, Новий парк, що посів далеко більшу площу за перший і засаджено його за півстоліття пізніше. Загальна площа парку (дані не зовсім точні) дорівнювала 83 гектарам.

Підставою для визначення іншої дати послужив напис “1884” у цегляній кладці внутрішньої стіни графського льодовика, розвалини якого збереглися до наших днів.

Історія не зберегла достовірних даних про автора проекту Онуфріївського парку. За переказами старожилів, будівництвом керував один з учнів відомого російського вченого В. В. Докучаєва – випускник Ново олександрійського Інституту сільського і лісового господарства, направлений графом Толстим на навчання в Італію.

Центральним композиційним вузлом усього парку було зроблено групу ставків з великими водними дзеркальними (понад 22 гектара) .

Особливо приваблював своєю мальовничістю Нижній став з насипним островом, на якому були розташовані дерев’яна ажурна альтанка, та купальня. Острів був обсаджений вербами. На Нижньому ставу було споруджено два двохметрових водоспади, розміщених на краях насипної греблі, звідки Сухий Омельник поспішав далі вузькими штучним річищами, посипаними камнями. Ще на території парку ці річища зливалися в одне русло і, звиваючись по високих балках і ярах, річка прямувала до Дніпра.

Через водоспади перекидалися ажурні містки оригінальної конструкції на кам’яній основі бокові яких були викладені з тесаних гранітних прямокутників. Усього таких пішохідних містків було два не сухому Омельничку після його злиття з Омельничком, один на греблі Селянського ставу, і на решті, останній місток, з’єднував острів Нижнього ставу з територією Старого парку.

В парку, крім місцевих видів дерев культивувалися і привізні і навіть рідкісні породи. Тут вирощували платан західний, діервілу японську, софору японську, какас, в’яз, дуб червоний, модрина європейська, туя західна, яловець козачий, яловець віргінський, каштан, горіх сірий, катальпа богієвидна, гінго двопале.

Всі ці дерева були скомпоновані в групи по 2 – 10 дерев, композиційно поєднувалися з декоративними кущами.

Велику роль в формуванні відіграли, зокрема, ставовий жасмин звичайний та різні види таволги. Влітку квітувало багато троянд.

Старий парк коло самого будинку прикрашали дві квіткові клумби, увінчані скульптурними фонтанами, та стара гармата, що нагадувала Толстим про бойову славу їх предків. Один з фонтанів мав форму масивної круглої чашки, я якій стояв хлопчик і обіймав білого лебедя з розкритими крилами, а другий фонтан нагадував формою зелену жабу.

У західній частині Старого парку правим берегом Нижнього ставу простягався фруктовий сад. Тут росли різні сорти яблунь, груш, вишень, слив, горіхів, персиків. Сад займав площу близько 10 гектарів. Граф Толстой також мав власний цегельний завод, цегла з якого використовувалася в парковому будівництві.

“Онуфріївка або Андріївка, містечко, Херсонської губернії, Олександрійського повіту біля річок Омельник і Омельничок, за 35 верст від повітового міста, по дорозі із Кременчука в с. Зибке.

Поселення відоме тут з другої половини XVIII століття містечко засноване в 1806 році. Число жителів великоросів і малоросів, 1348 обох статей, 228 дворів. Церква православна, етапний дім і казарма для нижній чинів. Біля садиби володаря хороший фруктовий сад, завод винокурний, 3 ярмарки.

/Географічний –статистичний словник

Упорядник П. Семенов.

Санки – Петербург, 1873р./

В 1861 році було скасоване кріпацтво. За “Положенням” від 19 лютого 1861 року селяни одержували землю, але в Онуфріївці, деревці, Садках, Плотниківці, Іванівні, Камбурдеєвці, і Омельнику із селянських наділів на користь графа Толстого були відрізані землі. Таким чином, площа графської землі збільшилась до 13 000 десятин.

Поштовхом до покращення господарювання стало введення в експлуатацію і 1869 році залізниці Крюков – Балта з станцією Павлиш.

Цим було дано вихід для сільськогосподарської продукції та внутрішній та зовнішні ринки.

Ставши на шлях капіталістичного розвитку, поміщицькі господарства широко за лучали на польові роботи найману робочу силу.

Оплата була, як видно з розрахункової книги Якова Васильовича Баранова, жителя с. Камбурліївки, по 20-30 копійок за день, а в жнива 40-50 коп.

При економіці Онуфріївки був завод коней арденської породи, ферма сірої української рогатої худоби з поголів’ям в 600 голів та вівцематок, з поголів’ям у 8 тис. Овець породи “рамбул”є”.

Щороку племінний молодняк худоби овець і коней на значну суму продавалися у інші господарства. Вовна відправлялась на лодзинські та белостоцькі суконні фабрики. В господарстві була механічна майстерня і паровий млин з денним помелом в тисячу пудів зерна.

В Онуфріївці в 1894 році на 2200 чоловік населення була лише одна початкова школа, в якій навчалося всього 62 учня в тому числі, 15 дівчат.

В 1912 році, на кошти графа Толстого було закінчено будівництво нової двохповерхової школи.

В 1906 році, була оголошене аграрна реформа, пізніше названа столипінською, в честь її автора П.А. Столипіна.

Суть її полягає в тому, щоб надати можливість міцним господарям виходить з сільської общини і отримувати землю в постійне володіння.

На перших порах реформа в Онуфріївці рухалась повільно.

В списках землевласників Онуфріївської волості за 1910 рік остільки один селянин Плічко, який погодився вийти з общини і одержав у власність 12 десятин землі. (Чи не з його ім’ям пов’язана назва урочища Плівкове?)

Оскільки, Онуфріївщини розташована на шляху різних рухів і переміщень людності України, а також інших народностей у далекому і не зовсім далекому минулому, то крім українців. Як основної національності, на Онуфріївщині за історичними свідченнями і місцевими власними назвами простежуються сліди росіян, сербів, далматинців, тюркотатар.

В одному із урочищ , яке відійшло до І. Камбурлея, був розташований зимівник запорізького старшини Холодія. В цьому зимівнику використовувалися на польових роботах полонені татари. Камбурлей купив у Холодія за 30 карбованців сріблом одного полонених – Петра Сагайдака. Він його вихрестив, одружив з українкою і оселив на хуторі в степу, доручивши доглядати за худобою.

 В 1792 році поруч з цим хутором по завданню Камбурлея було оселено кілька сімей, вихідців з Польщі: Калантаєвська, Ковальські, Бакути, Барвінські, Барановські, Кальницькі. Утворилось село, яке в честь свого імені поміщик назвав Іванівною.

 Урочище Полковниче, розташоване у верхів’ях ріки Омельника, багато років було безлюдним. В 1801 році Камбурлей переселив сюди селян із Онуфріївки. Нове село стало зватись Омельником.